зна що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо. Тепер Січ буде недалечко: у Романовського Ку́ті. Правда, й туди вашому брату все одно дзусь! Так я сам іноді до вас навідаюсь, та часом ще й гостинця привезу.
— Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій коханий! — каже мати.
— Чому не Маруся! — одвіту́є Кирило Тур. — Так не для баб же создав Госпо́дь козака. Є в йо́го щонебудь краще робити, ніж сидіти отут та втирати млинчики. А млинці ва́жні! Ні́чого сказать, ва́жні млинці!
Тільки-що це сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки: „Пугу! пугу!”
Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не вперви́нку було це низове пугання, тільки ж ніколи не було їм так страшно.
— Ох, моя матінко! — крикне Кирилова сестра. — Чого ж це мене такий страх ошиб? Хто це такий, мій братіку?
А запорожець їй понуро:
— Це вже, сестро, приїхали по мою душу.
— Ох, лишечко! — заквилила мати. — Що ж оце ти сказав, мій синочку!
— А ось, — каже, — добрі молодці сами тобі розкажуть, коли ще не догадалась.
Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаючи через поріг, батько Пу́гач, а за ним його чура.
— А здоров, вражий сину! — так привітав кошо́вий дід Кирила Тура. — Як ся собі маєш? Добрих послав тобі Госпо́дь госте́й, та чим то їх уконтентуєш? Прощайсь лишень, дияволів сину, з матір'ю та з сестрою, бо вже недовго ряст топтатимеш!
— Батечки мої, голубчики! — крикне злякавшись Кирилова мати. — Що ж оце ви з їм хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою на старості, не однімайте в мене мого світу, мого сонця!
А батько Пу́гач на неї й не дивиться, та знов до Кирила Тура:
— А що, вражий сину, зоп'явсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу? Поїдьмо лиш до коша на роз-
