тільки проживе тепер мирно хоч одна душа на Україні. А покищо, ходімо лиш у хату та поснідаймо.
Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на снідання.
— От і моя ненька старенька, — сказав Кирило Тур, та й каже матері: „Коли хоч, нене, знати, що́ це за козак, так це той самий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом.
А Петрові шепче на ухо: — Я не скажу їм, що не який враг і нашпигува́в мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Ці баби ніяк не збагнуть, що, сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі за́ставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.
Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала́ його трактувати. Миттю подала́ на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на круже́чку, і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці.
— От як мене втішив на старість Госпо́дь милосердний! — каже до гостя. — Не думала я вже бачить довіку свого синка, свого ясного со́кола!
І обняла́ Турову голову і поцілувала його в чуприну.
— Годі, годі, мамо! — каже запорожець. — Ти б, здається тільки й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: „Іди собі геть; нам таких маміїв не треба!”
— А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? — сказала мати.
— Пані-матко! — крикне на неї запорожець: — не давай волі язику́, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч пів дня! Як можна узивати проклятим славне Запорожжя!
— Щоб воно тобі запалось! — каже крізь сльози мати: — узяло́ воно в мене, наче сира земля, чоловіка — не знала я щастя замолоду; а тепер візьме ще й сина — не дознаю я щастя й при старості літ!
— Ну, що ти вдієш із цими бабами! — каже засміявшись Кирило Тур. — У їх щастям зоветься чо́рт-
