А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати… та чи з тобою ж про ці речі вести розмову? Я вже, братіку, — обернувсь Кирило Тур ізнов до Петра, — покидав зовсім цей світ, набитий бабами та всякими химерами; уже був і ногу поставив на поріг, щоб іти у далеку дорогу; так що ж? Учепились за мене добрі люди і таки вернули назад. Думають, куди́ яке добре діло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в Бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от, у кого товку є хоч за шеляг, то всякому скаже, що вона не сто́їть ніякогісінького жа́лю!
— Скажи ж мені, — перебив його мізкува́ння Петро, — як оце ти опинивсь на цім боці?
— А так, — каже, — що взяли́ добрі люди та й давай няньчити, сповивати, купати, напувать усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли́. Дуже тут мене треба! І куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не одкараскаюсь. Притьмо́м кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим бабством. Той, спасибі йому, розважить таки інколи душу козацькою піснею, та й на божий мир дивиться по-людськи.
— А побратим же твій де? — спитав Петро.
— Побратимові, — каже, — моєму, тепер доволі діла. Хочемо задать перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі. Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.
— Слухай, брате, — каже Петро, — коли казати, то кажи ясно, а не за́гадками.
— Кажи йому ясно! — засміявшись мовив запорожець. — Який тепер чорт скаже тобі щоне́будь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискави́ця. А вже до цього не далеко. Казав побратим, що вже над Ост-
