щобъ одні по города́хъ чу́чверіли, я́къ оть на́ші бу́рховці, то, ма́буть, и те́ тре́ба, щобъ дру́гі по хутора́хъ и се́лахъ міцни́мъ, неліченимъ здоро́въямъ, на́че дуби́ зеле́ні, тве́рдо на своій рі́дній землі стоя́ли.
Зновъ же, коли́ тре́ба на сві́ті таки́хъ, щобъ уся́ку прему́дрость кни́жню розуміли, то пе́вно тре́ба и те, щобъ чоловікъ чита́въ тілько одну́ кни́жку, вели́кий Завітъ вели́кого всеми́рнёго Учи́теля, а Бо́жий миръ розумівъ більшъ се́рцемъ, ніжъ голово́ю. Бо й сами́ отті цивилиза́тори неха́й би ро́зумомъ своімъ збагну́ли: що́ бъ то було́, якъ-би́ нашъ братъ одда́вся все́ю душе́ю ще іезуітській нау́ці (а Іезуіти про́бували вчи́ти насъ и зъ го́лою ша́блею)!…
Цивилиза́ція, ка́жуть, веде́ чоловіка до вся́кого ща́стя.... А якъ же ні?… Що́ тоді, пано́ве? де́ тоді візьмете люде́й свіжихъ душе́ю и міцни́хъ здоро́въямъ, щобъ и́ншимъ ро́бомъ зопсо́вану по всій землі жизнь попра́вити?… Та́къ поки́ньте жъ хочъ насъ, бу́дьте ласка́ві, по хутора́хъ про запа́съ: мо́же, ми ва́шимъ пра́внукамъ згодимо́ся. Пишіть собі тамъ и друку́йте що-хотя́. Мо́же, воно́ й до́бре кому́ слу́хати васъ, тілько не намъ. У насъ, пано́-
