вчи́нки лю́де собі ти́і сае́ти та оксами́ти добува́ють, то́, да́лебі, вона́ въ на́шій ду́мці сся́е кра́ще вся́кого дорого́го ка́меню на тихъ жупа́нахъ, або́ широ́кихъ па́нськихъ су́княхъ, — що ні одна́ жъ то гірка́ слёзи́на на те шорстке́ ткання́ не покоти́лася!… Да́лебі, здае́тця вона́ намъ яко́юсь ніби свято́ю ри́зою; и въ одно́го Бо́га тілько кра́ща оде́жа, якъ роски́не вінъ іі́ одъ кра́ю до кра́ю небеси́, усю́ въ зо́ряхъ блиску́чихъ.
Неха́й собі гуркотя́ть и сви́щуть чугу́нки, кому́ іхъ тре́ба. Коли́бъ намъ було́ тре́ба того́ ди́ва, то й ми бъ собі зроби́ли, бо грома́да — вели́кий чоловікъ и якъ схо́че, то на все до́бре спромо́жетця. Що́ жъ, коли́ не прийшо́въ ище́ нашъ часъ про чугу́нки дба́ти? Ще, може́, тре́ба пе́рше двори́ й хати́ повимітувати та тоді й до білшого діла бра́тись. Ато́ — тутъ насъ сміттямъ и вся́кимъ гно́емъ заки́дано, а намъ, забу́вши про свою́ бідола́шню госпо́ду, слідо́мъ за чужозе́мцемъ бігти!…
Ні, ми такъ собі діло розбіра́емъ, що, коли́ тре́ба на́ щось, щобъ одні лю́де, якъ отъ Ангеля́не, попе́реду всіхъ ишли́, то, ма́буть, и те тре́ба, щобъ и́нші, якъ отъ ми, Украінські хуторя́не, поза́ду зостава́лися. Коли́ тре́ба,
