В тісних кораблях на морі,
Що синь безмежну розгортають по боках
Зі скавчанням вітрів і музикою хвиль, великих, можновладних хвиль,
Або в якомусь салютному байдаці, що у танку морському виринає,
І, радісні, упевнені вітрила білі простягнувши,
Перетинає він етерне серце променю та піни — вдень, або під силою зор уночі, —
Моряки молоді й старі, може, випадком мене, спогад про землю, читатимуть,
До кінця, нарешті.
Тут наші думи, мандрівників думи,
Тут не земля, сама тверда земля ввижається, — може, скажуть вони тоді, —
Тут небо аркою, ми почуваємо хвилювання палуби під нашими ногами,
Ми відчуваємо пульсацію тривку, одлив і приплив нескінчимого руху,
Звуки невидимої містерії непізнаного, величезного надхнення рідиною насичених часток,
Пахощі, млосне скрипіння канатів, меланхолійний ритм,
Безмежний краєвид, обрій далекий і тьмяний — все є тут.
І це океану поема.
