класової боротьби, в той час як сам Уітмен давав цілком ясні причини своєї відокремлености від класової боротьби:
«Робітниче питання не підносилося тоді (в часі громадянської війни) так, як тепер — мабуть, це причина, чому я не охопив його. Воно стає життьовим питанням — колись стане життьовим питанням; тоді хтось має остерігатись, особливо істоти з великим достатком, видертим із поту й крови бідних. Це так, все воно так. Та поки-що я не збираюся належати до жодної партії».
Так сказав Уітмен у розмові з Г. Траубелем. Робітниче питання давно вже стало життьовим питанням, але нинішні спадкоємці Уітмена в більшості своїй все-таки продовжують оспівувати демократію, як абстракцію. Вони не вміють знаходити в сучаснім того матеріалу, що з нього буде створене (або, скорше, який створить) майбутнє — вони не добачають пролетаріату та його класової боротьби.
Але, мимо тих прогалин, сучасна американська поезія своїм буйним розквітом виконала заклик Уітмена:
Поети прийдешнього, промовці, співці, музики прийдешнього!
|
Прокиньтеся! бо ви повинні виправдать мене.
Сучасні поети Америки виправдали Уітмена. Його мотиви, його форми, його ідеологія (хоч і не вповні відчута сучасними поетами), панують в американській поезії. І коли Уітмен у свій час на запитання, що він думає про Едґара По, відповів: «Багато є кімнат у будинку поезії», то ми можемо з певністю сказати:
Незалежно від того, хто зайняв окремі кімнати в будинку американсьої поезії, весь той будинок є спадщина Уітмена.