Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/322

Вперед приплив хвилюється, здіймається вгору;
Чоловіки з блідими обличчями;
Жінки з розпачливими очима
Й малі діти, що ніколи не сміялися.
Стяги їхніх злиднів
Танцюють, як демони,
I хода їхніх ніг —
Важкий стукіт локомотива
Без хазяїна.
Вони йдуть
Із шахт, заводів і фабрик;
З грузьких закутків міст;
З чорних і небезпечних трущоб землі;
З вузьких, слизьких тунелів темряви;
З галасливих, ненажерних в'язниць індустрії;
З до-біла розпечених пекельних печей;
Від сміхів машин, що мозок од них божеволіє,
Й ненаїсної люти міста.
Їхні стяги звиваються перед світанком
І шмаття їхніх злиднів скаче радісно.
За ними, шкандибаючи, вищерюючись, кривлячись
Плазує мізерний мотлох Цивілізації.
Як листя у підніжжя листопадового лісу,
Вони криють землю і, як шелест листя,
Їхній подих:
«Революція! Революція!»
Вони не йдуть назад до шахт.
Вони не машерують до фабрик.
Вони не йдуть до печей.