Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/314

Вони палко крутили руки в'язня назад, доки

кістки його тріскали.

Вони калатали його бліді скроні гумовими

нагаями й товкли його під четверте ребро.

Вони ходили по його спині й били його уста,

доки ті стали скривавленою масою.

Вони попідбивали начорно його очі й розчавили йому носа,

Ці п'ять детективів у камері з в'язнем,
І, на бога, вони напевно примусять його говорити.
Місяць, як біла невинність, заблукав — і зникає,

знаючи, що він тут непотрібний.

Автокеб перебіг вулицею нагорі з п'яною

дівкою, що регоче до свого мужчини.

І дозорець бренить своїми ключами в коридорі,

й газовий ріжок посвистує, самотньо й тихцем,

І в'язні у в'язниці натягують свої коци й снять,

що вони знову дома.

Коли п'ять дужих детективів змагаються в камері з в'язнем,

Кажучи йому, що, на бога, він повинен говорити.
О, олив'яні нагаї тягаються з в'язнем, щоб

говорив, і тверді чоботи й юди-кулаки.

І його загнане серце кричить, що він мусить говорить.

І його скривавлене тіло плаче, як немовля,

загризене щуром, —

 Говори!

 І його кров стогне: «Твоя жінка тебе

дочекається, якщо ти говоритимеш».