«Кінець дев'ятнадцятого віку бачив кінець республіки, про яку люди, як Джеферсон і Лінкольн, писали й мріяли»[1].
Нова американська поезія спробувала піти шляхами Уітмена. В формі її переважав вільний вірш, гаслом своїм вона висунула поворот до демократизму часів Лінкольна. Справді, цю нашу характеристику можна б пристосувати майже до всіх сучасних американських поетів старшої генерації. Едгар-Лі Мастерс, Джемс Оппенгейм, Роберт Фрост, Луї Унтермайер, Максвелль Боденгейм, Вечель Ліндсей — всі вони походять або з дрібномістечкової інтелігенції, або з фармерів, майже всі вживають вільний розмір та оспівують, кожний по-свойому, Лінкольна й демократизм. Але уітменівський тон не завжди вдасться їм. У вільний вірш вриваються час від часу нахабний темп джазу, теми свистопляски Уолл-Стріту (Ліндсей); з тугою за загубленим демократизмом перемішався химерно-тупоголовий патріотизм до сучасної Америки — «американської імперії», що нею керує олігархія банкірів.
По формі й зовнішнім настроям нову добу в американській поезії можна було б вважати за добу відродження демократичних мотивів, що прийшла після мертвого псевдокласичного періоду, — ми й назвемо її «Демократичним Ренесансом».
- ↑ Із згадуваної його книжки, стор. 13.
