Із Франції вона прибула, з країни жестів.
Чужа вона формою й чужа почуттями.
З-зовні вона прибула.
Вона не з-проміж нас.
Краще, ніж знаємо ми свободу,
Краще ми знаємо твердий шлях, що ним вона
веде, яружний шлях піонера.
Краще, ніж її, ми бачимо заблукані мандрівні
вогні, вабливий фантом, що ним вона є.
Наші очі туманяться од шукань; наші вуха — як
вода. Наші власні серця сивіють од
служіння їй.
І ми не знаходимо її.
На наших берегах стоїть жест, роля, що ми її
маємо грати, останній аутпост старого світу.
Діти в Чехії мріють про неї, й селяни північних
фіордів дивляться в західне сонце за нею.
Рибалки в яскинях Капрі, дроворуби в
Шварцвальді — це її коханки.
Ще не бачили ми свободи, ані відчули, ані
знайшли її.
Вечір — і замкнено завод, що пожирає їхнє життя.
Вони сидять на сходах «ночлежки» втомлені й
кволі:
Нічого робити й ні про що думати.
Мимо плентається віз із конякою.
«Скажи, чи їхала ти на такому коли?»
«Ніколи. А ти?»
