Тейлор. Недурно про них сказав критик Фред Люіс Патті, що «вони народилися в еру, в якій не мали участи»[1].
В семидесятих роках ще освітили злегка цей мертвий період співці західнього піонерства (бо до цього часу майже всі американські поети походили зі Сходу, з «Нової Англії»), як Франсіс Брет-Гарт (1839–1902), Джон Гей (1838–1905), Джоакін Міллер (справжнє ім'я — Сінсінатус Гейне Міллер, 1811–1913), Джемс Уіткомб Рейлі (1849–1916); але й це був хвилевий вибух штучного світла магнія на мертвім тлі американського літературного занепаду. Брет-Гарт написав надто мало віршів, щоб можна було вважати його за справжнього поета; Гей наслідував його й не дуже вдало; решта намагалися ввести в красне письменство фольклор напівдикого піонерського Заходу, але не знайшли підтримки ані співчуття й не залишили по собі більш-менш значної спадщини літературної. Все це були поети з досить посереднім хистом.
Після цих «західніх піонерів» ув американській поезії запанувала пустка. Роки 1866–1880 принесли низку промислових криз, біржових переполохів, що збентежили всю Америку. Музі нічого було робити в Новім Світі. Не те, щоб
- ↑ Fred Lewis Patle. «A History of American Literature Since 1870».
