Вогні погасли, стало темно і так жахно,
Та я себе безпечно у твоїх руках великих почувала
І мріяла про лагіднії співи негрів,
Що грали на своїх банджо. І я сказала —
Чи ти не пам'ятаєш, що? І я сказала:
— «Дивись на ті дві низки ліхтарів вздовж узбережжя —
Це сяють білі-білі зуби міста;
Це місто, як і ми, собі сміється;
Сміється та сміється. Всі веселі…»
Ну ж я й дурна була! Дурна я, ідіотка!
Я слухала твоїх розмов і вірила їм щиро,
Тебе любила серцем і душею, не пішла додому
Аж до полудня, всім збрехала, а тепер…
тепер…
Мені кінець! Покинув!.. Ліхтарі ті справді були зуби;
Так, зуби міста, що гризуть мене, шматують,
Убійчі, люті зуби! О, вони мене схопили!
Йди геть собі! Не хочу більше й бачити тебе!
Йди до рудої дури і скажи, що я тебе післала!
Я сподіваюсь, що вона такою ж, як і я, дурною буде;
Я сподіваюся, що в пеклі ти горітимеш!
Я сподіваюсь…
