ладові. Почуття в тих віршах щире, ненавистю до гнобителів просякнено кожний рядок. Та за свідомого, справжнього революціонера Унтермаєра-поета визнати ніяк не можна. Бо його вірші-виклики повні песимізму, безнадійности, навіть одчаю. Вся ідеологія книжки сходить ось до чого: капіталістичний лад є, підлий, брудний, звірячий; становище робітництва в ньому жахне; отже робітництво повинно боротися проти рабства, злиднів, темряви; але та боротьба вже заздалегідь засуджена на поразку, вона не має жодних шансів, жодних надій на перемогу.
Ця ідеологія викриває перед нами класове єство творчости Луї Унтермаєра: він — випадковий і тимчасовий попутник пролетаріяту з табору дрібнобуржуазної інтелігенції. Його може захоплювати (і щиро!) самий процес класової боротьби, та в майбутнє пролетаріяту він не вірить. Иншими словами, Унтермаєр — американський радикал, що-правда, з найлівіших, часом навіть інсургент-повстанець, але аж ніяк не свідомий революціонер. Про «радикалізм» його свідчить і оця суто американська звичка закликати бога в свідки своєї справедливости. Сам Унтермаєр у бога не вірить, він це й говорить у багатьох своїх віршах, висміює часом того спеціяльно американського бога в циліндрі. Та то він «для себе» не вірить. А для «людей» він не від того, щоб знову й знову покликуватись на бога.
Так чи инакше, можна було б, читаючи перші твори унтермаєрові, сподіватись, що з нього таки виробиться колись революційний поет. Не виробився. Унтермаєр почав знайомитися з европейською поезією, перекладати з чужих мов, особливо з німецької (від Генріха Гайне аж до Ернста Толлера). Це зробило його культурнішим поетом, удосконалило його форму (на початках досить кострубату), але зовсім усунуло його нахил до революціонізму і головне — позбавило його самостійности. Він підпав під вплив европейських
