Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/116

Бідний Сілас, такий прив'язаний до инших
Й нічого у минулому, на що б він міг із гордістю дивитись,
Й нічого у майбутньому, на що б дивитися з надією він міг,
Так нині, так і завжди — все без змін».
Частина місяця спадала вниз, на захід,
Стягаючи все небо за собою до горбів.
До зморшок одягу її вливалось світло.
Вона побачила — й свій фартух простягла, й поклала руку
На ті ясні, немов арфові, струни ранку,
Покроплені росою, що на сад од стріх спадала, —
Ніби вона нечутно грала ніжність,
Що так його вночі зворушила до неї;
Вона сказала: «Воррене, додому він прийшов, щоб вмерти:
Тобі вже нічого боятися, що він тебе цим разом кине».
«Додому», — той всміхнувся чемно.
 «Так, що ж це, як не дім?
Залежить все од того, що вважати домом.
Звичайно, він для нас ніщо, не більше,
Ніж був той пес, що чужаком до нас прибіг
Із лісу, виснажений гоном.
Дім — це є місце, що як маєш ти туди піти,
Тебе пустить повинні».
 «Я б назвала це
Чимось, чого ти заслужити не повинен».
Воррен піднявся, крок зробив чи два.