Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/113

Вже хоче заманути кешеньковими грішми,
В час косовиці, коли всяка поміч дорога.
На зиму він назад до нас вертає. Досить з мене».
«Ш-ш. Не так голосно — почує він», — сказала Мері.
«Я того й хочу: він повинен — скорше чи пізніше».
«Він зовсім змучений. Заснув десь біля печи.
Як я прийшла від Ровса — тут його застала,
Розкиненого біля дворі клуні, в сні міцнім,
Із виглядом заляканим, нещасним…
Ти не всміхайся, я його пізнати не могла,
Так він змінився; я ж його не виглядала,
Чекай, побачиш сам».
 «Де, ти казала, був він?»
«Він не казав. Втягла його я в хату,
Дала йому напитись чаю, покурить
І намагалась змусить розказати про блукання.
Та це не помогло: він лиш хитав все головою».
«Що він казав? Аджеж він щось казав?»
«Так, дещо…»
 «Що ж? Признайся, Мері.
Мабуть, казав, що він прийшов, щоб осушить мені луги?»
«Ну, Воррене!»
 «Так він казав? Я тільки хочу знати».
«Звичайно, він казав, а що ж йому казати?
Так ти ж не будеш гніватись на бідного старця
За те, що гідність хоче заховати.
Він ще додав, коли вже хочеш знати,