хворіли і багато їх вмірало, проклинаючи своє життя, що дало їм тільки страждання.
Але довго на все це ніхто не звертав уваги. Для того-ж, щоб громадянство спостерегло це катування дітей, треба було такої пригоди. Діти по фабриках, як вже говорилось, були знесилені; через те всякі хвороби лехко приставали до них. По фабриках ніколи не зникали пошесні хвороби. І ось, одного разу діти стали дуже слабувати на тиф; багацько дітей повмірало. З фабрик тиф перекинувся і в город; почали тоді слабувати і не тільки фабричні діти. Це всіх стурбувало, і почали люде, переважно пани, ремствувати, що фабрики — це джерела всяких хвороб, що требаа за ними доглядати. В Манчестері, року 1796, було заведено так звану Санітарну Раду, що мала піклуватись про те, щоб діти меньш слабували по фабриках, а головне, щоб не пускати всяких хвороб з фабрик у город.
Один з лікарів Санітарної Ради — Персиваль, придивившись до становища дітей по фабриках, написав доклад, в якому доводив, що уряд повинен вмішатись в фабричні справи і законом заборонити катування дітей. Персиваля підтримав Роберт Овен і вони, разом ще з де якими прихильниками нещасних фабричних дітей, скрізь про це говорили і писали. Тільки мало хто їм співчував. А фабриканти обурились проти самої думки, що уряд може назирати за їх справами. Вони казали, що нікому нема діла до того, що робиться у їх на фабриках, бо це — „хатня справа“. Знайшлись такі безсоромні лікарі, що казали, ніби-то фабрична робота не тільки не знесилює дітей, а навіть сприяє їх розвиткові. Та оборонцям дітей пощастило
