підіймав свій голос, що, мовляв, не слід так поводитись з робітниками, — то фабриканти ображались. „Та хіба ж ми, — казали фабриканти, — силуємо робітників! Боже борони! Ми лиш ставимо свої умови праці. Хто хоче, той іде. А силоміць нікого не тягнуть“.
Чуючи таке, де-які прихильні до робітників люде справді згожувались, що фабриканти дійсно нікого силою не тягнуть до себе і що робітники „з власної охоти“ працюють день і ніч. Ці люде не могли зрозуміти, що не може бути вільним той, у кого з голоду живіт до спини присиха і хто бачить навкруги себе голодні обличчя дитячі.
Отже часами на робітників находив одчай. Од тяжкої боротьби за шмат хліба вони самі ставали жорстокими і невблаганими. По фабриках піднимались бунти. Робітники, доведені до роспачу, забивали хазяїнів, палили хати, фабрики, нищили і трощили машини, псували вироблену пряжу. Згадуючи ті часи, коли ще не було машин і коли вони жили в достатках з певним шматком хліба, — робітники всю свою зненависть звертали на ці машини. В машинах, по їх гадці, був корінь всього лиха, бо це прокляті машини відібрали у робітників хліб, спокій, людське життя, рідну оселю, — словом — усе! Коли б не було машин, то робітники, здавалось їм, і досі жили б у достатках, не знаючи голода і злиднів.
І робітники зо всією лютістю кидались на машини, ламали їх, розбивали, палили і винищували. Їм здавалось, що коли вони це зроблять, то знов вернеться до них спокійне і тихе життя і вони матимуть собі роботу. Але вони не розуміли, що не можна винищити
