ходили з місця на місце, з одної фабрики на другу. З фабрик їх гнали, бо ніде для них роботи не було. Тоді безробітні зготувались ставати за меньшу плату од тої, що фабриканти платили своїм робітникам, фабриканти користались з цього і зменьшували плату своїм робітникам. І так бувало раз-у-раз. Скоро приходили безробітні, плата раз-у-раз меньшала, поки не стала такою, що вже важко було на зароблені гроші прожити з сімьєю.
Фабриканти, бачучи, що охочих працювати по фабриках знаходиться багато, — з робітниками поводились страшенно погано, як з скотиною, навіть гірше. Бо й справді, — скотину треба берегти, глядіти, бо за неї заплачено гроші і коли вона від важкої, надмірної роботи здохне, то хазяїнові буде втрата. Зовсім инша річ — робітники. Ім платиться тільки за работу, і держать їх на фабриці, поки вони здужають і можуть працювати, неначе воли. Надірвався якийсь робітник, занедужав, — його без всякого жалю викинуть на вулицю, на голодну смерть. Од цього фабриці шкоди не буде, бо завжди, на місце одного знесиленого, знайдеться 100 здорових, що заздро дивляться на своїх товаришів, які мають роботу. Цих нових робітників в свою чергу держатимуть, поки вони дужі, а тоді й їх викинуть. І так без кінця. Фабрика брала здорових, дужих — висмоктувала за копійки з них силу, а потім хворих і нездатних до важкої праці викидала, як сміття. Робота по фабриках починалась ще у досвіта, а кінчалась пізно в ночі. За всяку дрібну провину на робітника накладався штраф. Довго робітники терпіли тяжкі утиски, бо були темні і забиті. Заступатись за них не було кому. А коли хто й
