стачало, і багато їх вже бідувало. Довелося збільшувати свій робочий день. Ткачі вже не кидали роботу, як сідає сонце, а працювали і в ночі, не знаючи одпочинку і в неділю. Та краще не ставало од того. Отже все була думка, що ось вони перебудуть лиху годину, а доля усміхнеться їм, і вони знов заживуть по людськи. Але знаходились і такі, у яких увірвався терпець, і вони за пів-дарма спродували свої варстаті, та й шли шукати собі такого заробітку, щоб з його можна було б прожити.
Йшли вони до тих своїх колишніх товаришів, що спромоглись купити собі машини і з того розбагатіли. І ось почали по малу заводитись фабрики. Заможний ткач будував велику хату, ставив там машину, або й кілька; наймав собі робітників. Але сам він вже не ставав до работи, він тільки доглядав, як инші працюють. Помалу позаводились такі хазяїни-фабриканти, що держали по кілька сот робітників.
Особливо намножилось фабрик тоді, коли вигадано було парову машину. Тоді вже одна машина мала до 12,000 веретен, а доглядало за нею лиш кільканадцать чоловік. Проти такої машини простим прядильникам і зовсім не можна було вистояти. Довелось їм всім покидати свої дідівські варстаті. І ось сумною юрбою потяглись вони — колишні хазяїни — на фабрики найматись. Але тільки невелика частка їх знайшла собі там роботу. Бо тепер, коли працювала машина, а чоловік тільки направляв її та доглядав, щоб все гаразд було, — не було вже потреби в стількох робітниках, як раніш. І от, багато прядильників мусіло зостатись безробітними. Але кожен хоче їсти, всім треба було заробітку, а через те ці безробітні цілими юрбами пере-
