таком, аби тільки позбавитись надто сумної подорожі залізницею серед голих степів та жовто-сірої пустелі.
Надзвичайно повільно й непомітно пливуть станції Муганського степу. У цій долині гори поодбігали на обрій, далеко розсунули свої зелені ножиці і вже нічим не цікавлять нас.
— Нема шляху проклятішого, як цей, — жаліється делеґат Донбасу Микитенко. Всі співчувають і рахують години, коли ж, нарешті, покажеться Каспійське море. Їхати 18 годин замість трьох з половиною льоту — річ не цікава.
Мов скінія, розкинувся на південь дальній Нагорний Карабах. Там знову плоскогір'я, знову крижані пустелі. Він довго тягнеться за нами, чотири години височить за далеким Муганським степом. На північ нема нічого цікавого для зору. Одноманітні плиткі гори не радують ока. Зелена пустеля, самотний малахітовий степ, усіяний солончаками.
Нам нудно! Ми й спимо, і їмо, і всіляко розважаємось — однаково, нудьга не випарюється з голови. Багато з нас заклялося не їхати цим шляхом залізницею вдруге. Одним словом — залізниця стала нам ненависна! А влітку їхати в цьому ж напрямі, ще гірше. Під палючим сонцем трава вигорає, і степ стає справжньою червоно-жовтою пустелею.
… Минули Ганджу та Євлах. Кілька невеликих заводів, що виростають у велетнів. Одразу ж ми відчули дух робітничої солідарности. Робітників легко пізнати й серед кавказців. Праця на заводі змінює психіку східньої людини, і сприяє зміцненню братніх зв'язків поміж народами, що недавно ворогували. Я бачив перса, що взявши обруку вірмена, про щось розмовляв…
Поруч полотна біжить слідом за нами бакинський нафтогін, що починається з Баку й кінчається в Батумі. Червоною смугою — стрічкою він зникає вдалені по обидва боки.
