— Диви, я ніколи не гадав, що з високої гори такі маленькі, — дивується Халява і по-дитячому усміхається.
Гори нижче за нас, і хоча вони й сягають до 1.500 метрів, здаються нам ляльковими. Правда, ліворуч безпосередні сусіди — гора Гостра має до 3000 метрів, хребет Гойбх — такої ж височини, і десь соромливо виглядає якась велетенська гора височиною в 5.800 метрів.
— Де Ельбрус? — кричить щосили Голуб.
Ми з Усенком беремо карту, виміряємо по годиннику путь і хутко орієнтуємось на місцевості, я зразу ж відшукую Ельбрус і показую хлопцям. Вони припадають до вікон.
Ельбрус ми бачимо з західнього боку. Звідци він не такий красивий, як з півночі, або з півдня. Але й зараз блиски його льодовиків вражають нас. Він височить над іншими горами, не показує своєї могутньої підошви. І тому доводиться споглядати його крижану корону, що прикрашує сиву самотню голову старого.
Лісові гори звідси, як хвилі. Вони поважно пливуть до нас, здається ось піднесуться до самольоти і вдарять його гранітною піною. «Меркур» то знижується над затишними, безлюдними долинами, то знову віншує надхмар'я урочистим гомоном рушія.
Це Бєлорєченській перевал — сусіда Михайлівського, що веде до Туапсе. Вісімдесят кілометрів тягнеться він. Безліч верховин промчало під кузовом аеропляна. Лише Ельбрус, Гостра та хребет Гойбх з кількома крижаними верховинами проводять нас. Унизу в безодні блищать сніги. Іноді на північному схилі будь-якої гори тягнеться смуга нерозталого льоду. На таких верховинах дерева голі, без листя, і тому спадають на лисих, або рідковолосих, кучерявих людей.
Я беру мапу й розгортаю її. Далеко за нами вже ота станиця Усть-Лабінська, про яку засперечався з Усенком.
