Як бачите, в 4 години ми «виїхали» на Ростов. А вже о 9 годині ночі — ми сидимо. Одноразово ми послали телеграму Касяненькові і копію Ісаеву з вимогою, щоб вони вислали самольота на ранок плюс 150 карбованців телеграфом.
Інші телеграми мають подібний зміст. І як не дивно Сочі і Тифліс мовчали, не зважаючи на лихо.
Єдине наше сподівання — це ранковий самольот. Коли з Сочі, або Тифлісу прилетить машина, ми забудемо все…
О пів на десяту на Ростов їде четвертий вантажний поїзд. У Ростові вже знають про нас і ДПУ наказало діспетчерові допомогти.
Поїзд зупиняється і привітний начальник садовить делеґатів на два тормаза поруч.
Я сів на тормаз вагону льодовика. І потім страшенно жалкував.
Я не зважив, що нам у легкій літній одежі і в плащах радянського виробу, що не стільки гріють, як холодять — доведеться добре змерзнути в дорозі. А тут уявіть: холодна ніч, легкий одяг і льодовик, од якого пашить холодним духом. Зі мною опинились — Халява і Євентов. Напроти нас, на другому тормазі — Голуб і Усенко.
— Забули про нас — кричить Павло, не шлють телеграми!
Довгий і різкий вигук паровозної сирени сповнює наші думки люттю і одчаєм. Нам сказали, що до Ростова три години їзди, і власно не до Ростова, а тільки до Батайська. Поїзд доїздить до Батайська і розташовується. Нам доведеться чекати передачі так званого «порожняка». І все це вночі, далеко од своїх, після численних пригод.
Поїзд вирушає в чорну путь…
— Телеграма, телеграма, — чуємо раптом ми. Визираємо і бачимо, як начальник станції жене за поїздом. На щастя
