Розмова мала дружній характер. Нам принесли води і, навіть, спитали, чи потрібна фізична допомога.
Сонце високо майорило в блакиті і, поволі знижуючись, нагадувало нам про час відліту. Ми почекали з півгодини, поки остиг мотор, і завернули «218», аби він дістався дальньої стартової стежки, що її відшукали в рівнісінькому полі серед рілля пілот і борт-механік.
Тим часом ми охороняли самольот од дітвори. Літуни подали команду нам і взявшись за ручки біля хвоста, розвернули аероплян. Волковський дав газ, Ванов став за станційного механіка і «218» поплив уперед, важко вгрузаючи в м'яку стерню. Знялася велика курява, у дітвори позлітали кашкети од повітряної зливи. Ми погналися за літаком і пройшли пішки більше двох кілометрів до початку стартової стежки.
Вона була довгою оця стежка! Літак не може знятися на м'якому ґрунті так швидко, як на звичайному аеродромі. Отже, треба мати запас для зльоту. «218» вкрив усе поле хмарою чорної пилюки. Селяни відмахувалися, бігли в боки, але не відставали. Нарешті, через годину після спуску, ми сіли в кабіну і заспокоєні, забувши свої прокляття, прив'язалися до фотелів.
Було вже три години дня. Мотор застогнав, як поранений лев і з болем та плачем помчав нас стартовою стежкою в напрямі на південь. Розгон ставав більшим та більшим. Але злітати було надзвичайно тяжко. Колеса грузали на 5 сантиметрів у землю, притискали вниз сухі стеблинки. Мотор сердито ричав, неначе огризався, змінював свої обороти і брав висотним газом. Але ми не злітали. Земля міцно хапала за колеса. Ми стрибали вгору і здавалося — ось нарешті покинули землю. Даремні надії…
Літак, не маючи повного розгону і з стогіном спускався назад. «218» давно вже проїхав обрану стежку і мчав по
