З кожною хвилькою гострота наших почуттів більшає. Ось ми вгледіли посадний майданчик і, безумовно, пілот спрямує машину на грядки зляканого патлатого попа. Буде йому служникові бога та диявола багато мороки! Загинуть його грядки з капустою, огірками та горохом. Буде лаятись скажена попадя і прокляне бісову авіяцію за те, що вона позбавила її зайвого прибутку, бо селяни грошей не дають, в церкву не ходять, і примушують попівську родину жити по-жебрацьки.
Так я уявляв нашу посадку і вже шукав тої дверини, відкіля мала вибігти попадя з лайкою.
Але пілот Волковський — досвідчений пілот. Він ніколи не дозволить собі розбити машину. Що б з нею не сталося, якої б аварії не зазнав аероплян у повітрі, він завжди приставить пасажирів на землю цілими. Волковський — акробат повітря! Він володіє машиною як своїм тілом. Хай машина впала на 700 метрів, адже єсть у запасі сто метрів і цього досить, аби безпечно сісти на ґрунт.
Аероплян вирівнюється, — три кілометри мчить над полем на південь од села і нарешті спокійно сідає, тяжко вгрузаючи колесами у м'який ґрунт. «218» зробив широку колею на полі і зупинився перед чорною ріллею.
Усенко і Голуб перші вискакують із кабіни. Халява, Євентов і я наслідуємо їм і, ступивши на стерню, весело зідхаємо та зраділо поглядаємо на чотири боки у порожні обрії.
О, Марсе і Венеро! Що сталося з ними? Де поділася широчінь земного надхмар'я? Де краса панорами, зеленого суходолу? Самотній обрій з невеликим самотнім селом на півночі розстилається перед нами. Обрії зібралися, як гармонь, і склалися в одну гнуту лінію. Знову задуха приймає нас у свої пустельні обійми. Жарко, наче в Сагарі!
