Та це не зле — думаю — але треба поторгуватися, може ще що додасть.
— Я чув, кажу, прошу єгомосця, що пани ще й гроші дають. Можеби й ви, як ваша ласка, додали ще 20 золотих?
— Е-ге-ге! — відповідає. — Якби я кождій слузі почав так багато платити, то й сам не мав би з чого жити.
Мені стало трохи ніяково, що так багато заправив тай кажу:
— Най буде так, як отець духовний сказав, а Параня послушна дівчина. Я за неї ручу, бо її знаю з малку, бо то моя дитина…
На тім ми розійшлися. Я пішов ще до дочки, тай кажу:
— Уважай, доню, абис була чемна, а як ти буде троха тяжко, то вибачай!
— Або де нині легко — відповідає вона. — Я сама знаю, шо служба то не дружба.
3 тим пішов я до дому, а Параня моя таки лишилася на службі у ксьондза.
Останні слова речення старенький товариш моєї мандрівки вимовив притишеним, жалісним голосом; глибоко закашляв і ще нижче звісив голову. Шапка насунулася аж на брови, а його сумні очі вперто дивилися на дорогу… Мені здавалося, що він всю свою увагу звернув на те, щоби не пошпортатися об яку замерзлу грудку та не впасти…
Наша балачка перервалася на довший час. Мовчки ми проходили біля селянських ліп'янок. Їхні низонькі стіни з малими віконцями давлять
