— Таж стежкою ближче!
— Багато ближче, але я таки не піду.
— Цікаво! Добре. Підемо дорогою. А можна знати, чому саме ви не хочете йти стежкою?
— Бо стежкою вийдемо коло приходства.
— Ну, тай що з того — Боїтеся ксьондза, чи що?
— Ксьондза я не боюся, але вам ще раз скажу, що я волівби дві милі більше бити ногами, як мав би я йти попри приходство.
— Чого ви властиво боїтеся так дуже того приходства? Що там, яка біда є, чи що?
— Біда не біда, але кривда і то, кажу вам, страшна кривда сталася мені на тім приходстві — відповів мій старенький товариш мандрівки; похилив сумно сиву голову, при чім кутики його уст судорожно задрижали.
— Ця кривда — продовжав він дальше — сталася мені чотири роки тому, але пам'ятаю її і буду пам'ятати до самої смерти…
— Як то? Таж ви не з цього села!?
— Та ні! То таке: багато говорити, а мало слухати, як то кажуть.
— Наша дорога ще довга — кажу — часу маємо багато. Як ласка, розкажіть!
— Я розказавби вам, але то буде мова і про ксьондза, а люди кажуть, що злого не можна розказувати про ксьондзів, бо то святі люди.
— Хто святий, а хто ні — відповідаю — але, хто робить зле, той певно не належить до святих.
— Може й ваша правда. Ви читаєте книжки, то більше знаєте від мене. Як хочете, то розкажу, а гріха не буду мати, бо буду розказувати так, як було.
