тів Українців, і що вони наш спів дуже дослівно взяли собі до серця.
Що тут счинилось, громадяне, годі оповісти. Тамті давай махати руками, і в крик. Слова власного чоловік не розумів. Тут десь взялись жиденята і на нас пальцями: Кік, які відважні, там десь жінки купались і в плач, ба й сторожа вискочила.
Доплили ми вкінці до Луцька і розвязали водний табор чим скорше.
Човни остали в Луцьку зимувати, щоб на другий рік звідти таки зачати.
А таборовики розїхались. Одні до дому, другі до Берестечка, а треті там таки остали. Воно все так буває.
І колись зійдуться знов може два-три з того табору в инчім товаристві, може десь розпалять ватру й будуть оповідати. І від їх слів віятимуть вільні волинські вітри, зорітиме небо тими тисячами квіток, як над Бугом, чи там в далеких Локачах. В тих словах буде може відбиватись погана болотяня горячка, буде труд і загоріла упертість, а може Чорвона Калина і могучий зов ватри з Луцька, останньої нашої спільної ватри: »Ломіть кордон«, а може відібється в тих словах спокій з Біскупич і розмріяне Tango milonga. Хто знає?
_-_001.jpg)
