А відтак пішло все як на маслі і ми були півтора дня між своїми. Чи це був д-р Полянський, чи пластова братія, чи повні темпераменту володимирські красавиці, чи це була гутірка в домівці, чи прохід, чи купіль, ніхто не мав чим поскаржитись, всюди було добре і всюди був на братію великий попит, а ще на памятку приніс старий Мурлика фляшку оливи.
Це не є гріх, одержати памятку, хиба що може трохи дивно виглядає, коли ця памятка-олива. Але представте Ви собі: Відпроваджуєте Ви собі дівчину домів і чуєте раптом сурму, що відпливають. Ви тоді бєте в дах, чи як там прийдеться, біжите і вскакуєте. І аж коли Ви відплили, бачите, що в Вас олива, яку Ви несли дівчині. Після мене, вазеліна лучча, але й олива здалась. Окуття були і так не мащені. А впрочім дарованому коневі не глядить ніхто в зуби.
Це так, гарно, коли Ви їдете, відїжджаєте, на беріг вийдуть Ваші знайомі, одні давнійші, другі з цих останніх двох днів і Ви їм гукнете тричі »Скоб«, піднесете прапора і перед Вами вже лиш даль синя, невідома. Вдарять весла по воді та поволі, поважно струснеться Хортиця, тоді Вам коло серця стає трохи пусто — трохи тужно, Ви спімнете спільну ватру з володимирчанами, але Ви певні, що це не лиш Ви так. І тоді плинете й не счуєтесь, мине година, дві і вже Зимне.
Так плили ми до Зимного.
