до линви й не зобачив, як тамті летять у воду. Лучче булоб описувати. Та вже пропало. А так попращались ми з Бугом й поплили Лугою проти води до Володимира.
Після ріжних теорій, ріжних публіцистів ми галичани-провансали. Заскорузлі рутвиці й годі. Для нас немає нічого понад рідну Зарваницю і Пациків, а людей зі світа не уважаємо людьми. Це така істина і так її всюди підчеркують, що і я повірив. (Як же тут не вірити? Це теж булоб провансальство). Та приїхавши до Володимира, переконався я, що я не я. Себто так: коли правдою є, що для галичан нема нічого милійшого від Зарваниці, то я не галичанин, одним словом я — не я. Я ще навіть ніколи з так великою приємністю не вимовляв назви жадного міста, як Володимиру.
Во-ло-ди-мир!
Скажіть, чули Ви коли кращу назву? Я, мушу признатись, ні! Володимир! В тім однім слові відчуваєте всю повноту, всю мельодійність мови! Я писавби до Володимира листи часто-часто, щоб тільки одержати відповідь, взяти листа в руки й не отвираючи, прочитати почтову печатку: Володимир. Ви мене зрозумієте, Володимирці, що я цього не зроблю, бо на тій печатці буде: Włodzimierz.
