Не щоб втопився, бо тоді, хоч як то прикро, громадяне, не писавб я мабуть цеї хроніки, але попливши хвилин з дві почув я перед собою крик. І в мить нагадав я, що »Скоб«, наш другий човен плив за нами й відстав був попереду. І от саме лучилось з ними те саме, що з нами. І тоді мені страшно жалко стало, що я не доплив раніще їх до линви, бо був би виліз на гору і глядів, як вони полетять в воду. Але і так мав я те велике плюс, що за другу хвилину надплив порожний човен і я вихопився на гору, а тоді вже криком збірав товаришів.
Що тут дальше оповідати! Скупались всі здорово, добре що нікому сом нічого не відгриз. Зловили ми трохи нище й другого човна й прибили до першого сухого берега, що стріли, бо дальше плисти бракувало весел і фантазії. Зарились ми тоді в копицю сіна й перекуняли три години, а як лиш зачало свитати, ще сонце з годину не сходило, поїхали ми шукати весел. А збірали ми їх до полудня! Так і не снідали і не обідали, лиш плили, бо сірники замокли, а до людей приставати не випадало, не думайте, щоб через гусуїв громадяни, та — бож — однострої були мокрі.
А на вечір стали ми у Устєлугу й попращались з Бугом.
Воно все було добре, бо і Паташонцьо навчився добре пливати, мусів. Лиш мені одному жаль, чому я не підплив скорше
