як жаль мені та на свою голівоньку!..“ О, коли б у цю хвилю хто розчавчив оцю скажену голівоньку!..
Роман. Сестро, голубко, заспокойся!
Зінька. Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене, ятрять!.. Я, сама, сама розмаю своє лихо!… А не зможу — загину! Все минеться, все зашеретується, як річка від морозу…
Ганна (з дитиною на руці, ввіходить з середущих дверей). Христос воскрес! З празником, та з проводами!..
Роман. Во істину! Либонь подруга Зіньчина?
Ганна. Була колись нею…
Зінька. І завжди…
Роман. Просимо сідати. Спасибі, що завітали… Я не буду заважати вашій розмові…
Ганна. Наша розмова, як полова: не чіпай — лежить; дмухни — летить!.. (Роман пішов). Забігла до тебе не на довгий час, доки там чоловік напоє худобу… Їдемо оце у ярмарок, думка, щоб на ніч і додому, бо двоє вилупків дома зосталося, а оцього (усміхаючись, показує на дитину) взяли з собою. Хотіли завтра їхати, так завтра ж понеділок, важкий день.
Зінька. Еге ж…
Ганна (дивиться на неї). Плакала, чи що? Ніби дуже стурбована!.. Може я, як той татарин, не в час?
Зінька. Як? Не вигадуй, я рада… Може поснідаєш?
Ганна. Спасибі! Дома поснідали. (Сіла). Ведемо оце дещо з худібки, у ярмарок; думка: койщо продати, або заміняти. Їдемо повз ваш хутір…
Зінька. Бодай він згорів! Щоб пожежою поняло, щоб вихрьом змело!
Ганна. Дійшло до серця? Я й кажу своєму похнюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвідати?… Колись, кажу, товаришували, як ще я служила у наймах, у її опікуна, і на вечорниці вкупі ходили…
Зінька. Недовго ходили!
