Зінька. На віщо ти, що разу обставав за мене, на віщо впутався про меж нас?… Чоловік і жона — одна сатана!.. Нехай би Самрось убив мене!.. Скільки разів хотіла я стратити себе, наважилася шугнути в ополонку, під лід, к чортам на виринки!.. Щасливіша б була!.. Ти зупиняв мене, благав, — навіщо?
Роман. А, на віщо, на віщо?! Легко було хіба дивитися на твоє горювання?
Зінька. За те ж тепер мене зовсім заспокоїв!.. Як же мені тепер легко, як любо!.. (Кланяється). Спасибі ж тобі, братіку, за твою прихильність, за твою оборону і щирість… Серця не чую від твоєї щирости!.. Учора кинулася на мене ряба корова і мало-мало не розпанахала мене, та де не взявся Сірко, та й загавкав на неї і одігнав… Чи не побігти мені оце й до Сірка, та заразом і йому вклонитися.
Роман. А, на віщо я сюди прийшов? Меж чужими треба було до віку зоставатися. Захотілося дихнути повітрям рідних нив, глянути на рідну оселю, спочити під рідною стріхою!..
Зінька. Бодай же тебе, братіку, побила лиха година та нещаслива!
Роман. Бодай!.. Коли я так тяжко винен, коли моїй провині нема покути, бодай грім убив мене, в землю ввігнав!..
Зінька. Не накликай, не вб'є і не вгоне!.. Тобі жити та бога хвалити, а мені не животіти!.. Гріх? Сором?
Роман. Коли б я кохав тебе, тоді не побоявся б і гріха! Ти знаєш, що я здавна, скоро прийшов сюди, покохав другу і про це я тобі не раз казав… Ось де той гріх і сором!.. Бог мене судив би, а була б ти не Самросевою, а моєю! Не це зупиня мене, ти сама бачиш?
Зінька. Що ж вона краща за мене?
Роман. Про те серцеві відати, а більш нікому! Ми з тобою обоє винні, бо ми люди; а судитиме нас бог! Скажи, що ти не грішна?
Зінька (покачала головою). Бог з тобою! Коли не до мислі тобі, що ж?.. Не виную тебе, ні!.. Сама винна!.. (Чуло) „Не жаль мені на галоньку, та воріноньку,
