невгомонна, дика натура чоловіча, що не властен він боротися з жагою, котра раптом, мов поломням, обхопе його і доведе до гріха?.. Самрось ударив Зіньку, я обстав за неї, нас розборонили… Зінька вибігла з хати, мене ніби що кольнуло в серце. Думаю: біда буде! Побіг прожогом за нею, догнав вже аж біля річки, над ополонкою… Почав її благати не губити своєї душі, почав заспокоювати… Тут і вчинилося лихо!..
Зінька (виходячи з бокових дверей). Він тут? Не можу його бачити!.. (Хоче вернутися).
Роман. Зінько! Ти всі празники обминаєш мене, обмовчуєш!..
Зінька. Перш ти обминав мене, та обмовчував; а тепер моя черга! Ніби б це тобі не однаково?
Роман. Хотів би я побалакати з тобою, по серцю?
Зінька. Еге ж… Як з сестрою?
Роман. Не ремствуй, Зінько!
Зінька. Не ремствую, — ані крихотки, ані капелиночки, — байдуже! Дійшло вже до байдужого!..
Роман. Нам слід побалакати, без пересердя!
Зінька. Та так же ж!..
Роман. Побалакаймо щиро?
Зінька. Минулося!
Роман. Я, яким був, таким і зостався.
Зінька. Та не таким здавався!..
Роман. Про це ж ми і мусимо, спокійно, без супереки, без уразів, — поміркувати. Здійми ти з мене той гріх, котрий мов невсипучий ворог з потання, підповз до нас і став меж нами з ножем; скажи ж, що й ти винна? Відсахнемо ж його від себе, щоб не зосталося ані іскорки, котра згодом розжеврілася б… Забудемо його…
Зінька. Чого ти так турбуєшся? Кажу ж тобі: байдуже?!. Чи може я не втраплю за твоєю думкою? Заморочено мене, задурено!.. Одне бачу, що пропаща я на вік!..
Роман. А, боже мій!..
