більш і скаржитись. Відтоді замовкла я, мов в рот води набрала! Та цим тільки й переважила свекруху.
Зінька. За то ж нарешті доскочила щастя?
Ганна. А що воно таке оте щастя, скажи мені? Та й задля кого воно, мовляв, писане? Не зазнала його змалку, то вже враг матиме й до останку! Що ж, дітки у мене підростають, свекруха втомилася гримати… Неначе б то благодать у нас в господі! Хлібець у нас не позичений, є й худібка, є одежинка, — сказать: заталанило! Тільки що сила вже не та в мені… (Зідхнула). Ось чого мені тільки й шкода: силоньки моєї!
Зінька (помовчала). І невже, Галю, ніякі думки тепер тебе не турбують?
Ганна. Які думки? За клопотами, чи знайдеться час баблятися ще з якимись думками?.. Колись і думки цвіли і рясніли, та пополовіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вограду, та посидимо: ноги біда як болять! — Четверо день то, либонь, і не присіла і на часочок не прилягла? Паски сама попекла, свекруха й за холодну воду не взялася, хату пошпарувала і вибілила, дітвору пообшивала і пообмивала!.. Коли б ти заглянула у мою хатину, сказала б що в раю!.. (Пішли).
Мотря (оглядається). Це ж Жлуденкових невістка Зінька. Ач, як гарно вбрана! А доброго намиста скільки аж шия вгинається!..
Хведоска. Чи не пішли вже батько додому?..
Любка (побачила Романа). Він, він!.. Глянь, Хведоско!
Хведоска. Хто? (Побачила Романа). Байдуже.
Мотря. Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? Куди ти очі зводиш, осьдечки вона?..
