Харитон. А так, так… Все від господа милосердного.
Кирило. Адже розказував якийсь чоловік, що десь-то, так хтось-то, усіх хаврахів повиливав на своїм наділі; а сусіда його, каже, навіть, і кухля води не збавив: на божу волю здався. Щож, нарешті, вчинилося?
Харитон. Мабуть, у того, що виливав, геть хаврах хліб вибив?
Кирило. До цурочки, до щенту!.. А в того, що не зачіпав їх, хоч би тобі стеблину знівечили!
Денис. Он як!
Пилип. А бува, бува!..
Кирило. Все від господа милосердного!
Харитон. Ну, скажіть, на милость божу, що воно за причтя, що вчора зовсім було насупилося на дощ, думка шибала: ось-ось поллє, ось-ось ушкваре!.. Отже тільки погриміло та поблискало…
Кирило. Га? Воно вже так щоразу коїтиметься, що погримить, поблиска, часом трошки побризка, та й розійдеться.
Роман (спершу послухав, далі підходе ближче). Через що ж то воно, діду, так коїтиметься?
Кирило. Га? Через що? Показав би я їм, та не сила вже моя… А розплодилося їх до пропасти!..
Харитон. Отак і я догадувався, отак самісінько… Це ви, діду, про відьом кажете?
Кирило. Їздили колись вони на мені, та вже ж і я ними їздив, ого, ще й як їздив! Як сяду було на неї, та замордую, та як почну хвайдою маніжити, аж мило з неї клубками котиться!..
Роман. Цебто у сні вам так вбачалося?
Кирило. Га? У сні? Стривай, дадуться вони колинебудь тобі в знаки!
Денис. Роман митець кожному баки забивати!
Свирид. Про віщо чурукаєте?
Пилип. Звичайно про те, що, мовляв, щодня тебе муля…