Степан. Присядь, парубче, та побалакай з нами. Чи може куди хапаєшся?
Роман (сіда). Прихапок, як і вхапок: лизнув — не вхопив, сьорбнув — не наївся!.. Де люди, там і розмова; а де розмова, там і розум. (Помовчав). А ви ж про віщо тут балакали?
Степан. Та… Переливаємо з порожнього в те, що без клепок. (Сміється). Пустословимо!
Роман. Коли б з кожного слова виростало діло, то не було б слів, а саме діло.
Кирило. Кажу вам, що нема, нема! То все брехня! Нема: ні Лондуму, ні Парижу!.. Тільки є Питербурх, бо там цар живе; та Київ, бо там мощі святих!.. (Побачивши Романа). Вже тут той мудрій, що ще молоко не обсохло на губах!.. (Пішов).
Роман. Дід, Кирило, знов розказував якийсь сон?
Степан. Такому старому то й не диво.
Пилип (підходе). Про нього, либонь, вже й на тім світі забуто.
Свирид. Ні, там на нього пайок іде.
Пилип. Началники наші розгулялися: ціла юрба гостей набігла до старшини, — з дзвінками, з талабончиками, з музиками!..
Роман. Це вони тільки що вибралися від нас.
Свирид. На те вони й пани, щоб панувати.
Роман. Хто ж їх панами настановив, як не ви? Хіба старшину на те вибирають, щоб він п'янствував, та зневажав мирян?
Денис (під чаркою). А що, коли б оці слова, та урядникові в вуха?
