Харитон. Напозичався вже й так по саму зав'язку!
Юхим. Тепера промеж парубків ходять двірські кавалери: лакей, кучир, повар, машинистий, — співають городських пісень. — Може б і я якої навчився? — Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте вашого дзигзета, або руб серебра на ситцьову рубашку?
Харитон. Це ти мені хочеш засліпити очі? Мабуть, кортить тебе у „заборонку?“ Програв на перший день празників два злоти?
Юхим. Програв, як раз!.. А ви не грали?
Харитон. Та я ж виграв! Аж тринадцять копійок виграв?.. Бо я всі карти наскрізь бачу, знаю коли можна замирити… Чорт не видав, завели моду у заборонку грати…
Юхим. Як з таким батьком, то краще на гіляку! (Харитон аж одскочив).
Степан. Що, сусіде, легко слухати від сина таку промову?
Юхим (у бік). Ну й чого та бормота раз-по-раз чіпляється?
Харитон (до Юхима). Та я тебе!.. (Присікується до нього),
Степан. Та візьми його за чуба!
Юхим. Ов-ва!
Харитон (скида жакета і віддає Юхимові). На, подавися ним! (Юхим хутко зодягся й пішов). Що ти вдієш з ним?
Степан. Чув пісню, що каже:
Ой мамцю моя,
А я доня твоя,
Було б мене вчити-бити,
Як маленька була?
Харитон. Він, сказати, тепера вже не мій, а царський!
Степан. Намацав одне слово: „він царський!“ А ми чиї? Доки дома, він твій; а піде в службу, буде царський! Повернеться зо служби, знов не чий же буде, як твій. Треба дітей дома вчити, то вони і в царській службі шануватимуться!
