Поезіє! сопутнице моя!
Ти — теплий, животворний промінь сонця.
Ти — тихий місяць, що в тюрмі сия
З закуреного, темного віконця.
Як попадався я в буденний бруд,
Робила ти одно з великих чуд:
Ховала все під фантастичним флером,
Як під сріблястим, місячним етером.
В важкі хвилини скорби та недуг
Я тихо йшов, куди гляділи очі,
І слухав як шумить діброва-луг,
А синє море піною клекоче.
Дивився я на низку диких гір,
Що їх боки обріс кудлатий бір;
На скелях, зверху, трепотіли хмари…
Ах, душу переймали ніжні чари!
Було і так: на провесні колись
Я опинивсь на вільнім, чистім полі.
А там солодкі пахощі лились
Із бальзамистих пуп'яхів тополі.
На сонці плюскавсь польовий потік… —
Я до травиці плачучи приник,
Ридав од радощів, од аромата…
А хтось ізрік: „Дивіть на психопата“,
Ви, люди, знов казали: „психопат“,
Коли міні пахучу, любу казку
Шептали вітри, квіти й тихий сад,
І туркотіли горлинки про ласку,
