деться білше щирости, ніж художницької сили, а через те сумував:
Природо-мати! ти міні прости,
Що я тебе виспівую так блідно,
Не змалював твоеї висоти,
Красот твоїх у мене ані слідно...
Бо я з твоїх красот усе п'янів,—
Рука дріжала .. погляд туманів...
Текла сльоза. Змивалася картина,-
Виходила неясна ляпанина.
Критики першого видання кажуть, що-навпаки — мої пісні за природу — то найкраще, що е в „Пальмовому гиллі“. Коли так, то можу тілки радіти.
На останці зовсім виразно скажу, як і в першім виданні, що пускаю в світ отсю книжку не для людей фізично здорових, а тілки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, — для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитися Богові, і умилятись. Книжка моя — для тих людей, що-з безмежним, наïвним архи-егоїзмом нөдужої людини-зугарні часом, лежачи на ліжку в південній санаторії, дізнати білше втіхи й радощів із звістки про новітній свіжий, кучерявий паросток на гімалайській кедринi-деодарi, ніж із телеграми про зниження такси на сіль. Книжка моя — для тих недужних і самітніх людей, що прихильну до них людину або сім'ю можуть з наївним егоїзмом полюбити нө мөнчө, ніж цілу
