Ця сторінка ще не вичитана
Кряче очерет:
„Ти вже не поет,
Бо душа поетова — дитячая
Одійшли вони,
Золотії сни!
І твоя натура — то зьвірячая!“…
Боже!!… глянь з небес!
Ти — творець чудес, —
Приверни мінї мій скарб загублений:
Приверни мінї
Знов дитячі днї,
Непорочний дух, гріхом не ступлений.
Ох, Сьвятий! скажи
Тїлу і душі
Відродитись чистими, дитинними!
Най моя любов
Затрепеще знов
Братнїм серцем, мріями безвинними!
XXXVII.
— „Ну, годї! отямлюсь“… — кажу́ я до себе:
„Стихійним чуттям підлягати не треба.
Не буду — ж нудитись! так розум велить…
Кажу́ так до себе, а серце болить.
— „Брати́ — у неволі“, ізнов я говорю, —
„Не слїд оддавати ся власному горю.
Народ наш страждає, в кайданах лежить!…“
Говорю, а серце так само болить.
