якесь. Їй не хотілось нічого робити і, склавши руки, як у неділю, вона гаптувала словами хитрі мережки. З Гафійкою вдвох вони ставали на порозі у сінях і довго дивились, як світяться вікна скрізь по селу. Там, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.
І певно ніколи ще стільки не сходило світла, як у сі довгі, тривожні осінні ночі.
Вітер скакав з розгону, рвав голоси і дим, а сонце, бліде й зубожіле, висипало зза хмар на землю своє останнє злото.
Гафійка ловила хустя, розметене вітром по дворі, як стадо білих гусей. Хазяйська сорочка, надувшись, котилась кругла, мов вагітна жінка, і рукавами ловила землю. Вітер свистів Гафійці у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.
Ні, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од воріт махав на неї Прокіп.
— Чого ти?
Вона не чула, що він говорить.
— Що там таке?
— Неси твій прапір.
За ворітьми було повно народу. Тут і Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, і діти, що скакали під плотом, як горобці.
— Швидше винось!
Що сталось?
Гафійка метнулась до хати.
Кілька рук простяглись до Гафійки, але Прокіп взяв сам.
Він в'язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудів. Таки діждались. Прийшов маніфест.
Підпара стояв на хатнім порозі, чорний, як тінь, підпер плечима одвірок і мовчки дивився.
Нарешті прапор підняли. Червона китайка залопотіла на вітрі і заскакали на ній слова, наче живі.
Земля і воля!
Всі зняли догори очі і щось пройшло по юрбі, немов зітхання.
