бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, втяглись в роботу, у гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він певно знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
— Як що робити? Бити. Не лишити і на насіння…
Андрій зза плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею і верещав:
— Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очима нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив.
— Хіба мужик знає?
Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках.
Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під ворітьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає — чиї, і гинуть у пітьмі.
— Пан в Переорках горить.
— Де там! Десь ближче — так у Млинищах, або у Рудці.
— Підпалено, видко…
