Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/481

Цю сторінку схвалено

за листком. Закаменіла на каменистому ґрунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї душа.

І так роками.

Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а аґава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що роди принесуть смерть.

І на кожнім листку, який з болем одриває од серця, лишається слід од зубів.

Все має пору, для всього приходить свій час.

І для аґави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми, і виходить на волю як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерти.

Обвіяна вітром, ближча до неба, аґава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев.

Сизі листя в'януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сині зуби мертво блищать на сонці, корона сохне і м'якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених передчасно на смерть.

Одчиняючи вранці вікно, я раз-у-раз бачу ряд цвітучих аґав. Стоять стрункі і високі, з вінцем смерти на чолі, й вітають далеке море:

Ave, mare, morituri te salutant!..[1]

 

  1. Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе.