Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може. Коліна згинались у нього і мерзли. Він себе переміг і побіг підтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та путала ноги, чужі й без того.
Однак Дорю одірвати було не легко. Він одбивався всім тілом і наче в нестямі все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплі коліна:
— Не дам!.. не хочу!..
Нарешті жінка хитнулась, одділена од дитини. Карпо Петрович поволік сина. По дорозі підняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвідомо, рукавом глину і поніс так в лівій руці.
— Татку, не треба… татку, не позволяй… — упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагає батька, підняв кулак вгору й кричав назад себе:
— Якиме! Не смій! Я тебе, стерво…
— Цить! — шипів батько і тяг його далі.
Аж на горі вдалося Дорі вирватись із рук. Він глянув в долину й побачив: в повітрі, осяяна сонцем, гойдалася довга, чорна фігура. Покрутилась в один бік — і стала… Потому у другий — і знов спинилась.
Тоді Доря замовк, подивився гостро на батька і хрипло кинув йому в лице:
— Хуліган. Оселедець.
Більше не встиг, бо полетів у траву, збитий кулаком з ніг.
Вони вертались додому не такі вже парадні. Лакеровані чоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глині. На новенькій гімназичній шинелі проти коліна зеленіла трав'яна пляма, а один гудзик жалібно висів на чорній нитці. Біла коняка, ще біліша тепер на сонці, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Петрович не дивився на неї. Сидів, одвернувшись од Дорі, і тупо думав. Він бажав Дорі добра, а замість того дістав невдячність. Синова лайка горіла у ньому, наче він на живому випік її. — «Хуліган… оселедець…» І хто? Кістка од його кости і кров од крови.
Карпо Петрович намагався думать про інше. Хотів себе запевнити, що у нього були важніші справи, над якими треба подумать. Тепер губернатор напевне вижене з служ-