— Звертай під груші…
Ще червоний і тремтячий од сміху, Карпо Петрович виліз з дрожки, взяв Дорю за руку і підвів до дерев.
Тоді Доря побачив, що він стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього спід ніг, на дні ями чорніють люди, а в густих передранішніх тінях виразно біліють стовби.
Що се таке?
Йому видалось зразу, що сьогодні народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка і загойдаються на гойдалці люди.
Він був розчарований трохи.
Батько міцно стиснув йому руку і глухо, з свистом переднього зуба, сказав:
— Дивися й не пропускай нічого. Старайся, щоб тебе ніхто не помітив. Найкраще сховайся за грушу…
Потому почав спускатися в яр, мигтячи сріблом погонів і обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягнені в рукавички, плавали у повітрі, як голуби.
Ранок яснішав. На крайнебі, за яром, легкі хмаринки займались, як од вогню солома, а важкі червоно тліли, наче дубовий вугіль.
На поміст, під соснові стовби, хтось виліз і потягнув мотузку, наче хотів дізнатися, чи міцна.
— Яким! — зрадів йому Доря. Йому здалося, що він бачить водянисті, блукаючі очі Якима, в які так часто дивився, коли ще той носив його на руках.
А де ж музика?
Однак замість музики він побачив мундири й холодний поблиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його біла у рукавичці рука з зігнутим ліктем немов тремтіла. Виразно жовтіли наплічники в когось з обох боків безвусого виду, і два рядки гудзиків зливались в жовті доріжки. Осторонь стояв піп, мотав лисою головою, наче комарів одганяв, і все стелив срібний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фіолетові вилоги широких рукавів.
— Молебінь? — подумав Доря.
Йому зробилось скучно, і він почув над головою дрібне, метушливе шептання груші.
Озирнувся на візника. Зігнувшись, звощик копирсав
