Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому. Фу-ти! ну-ти!.. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми, гримав дверима. Базарні лайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому, сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого перстня. Ввійшов у світлицю, ляснув по-офіцерськи лакерованим чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Але од того руху підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмуток брудного волосся зчепився до рукава.
— Фу-ти! Бардачні звички!..
Сухий, гарячий, ввесь в поросі день вже гас за вікном. На столі каламутно біліли дві порожні тарілки, а перекинута ложка ловила у себе червоний відблиск заходу.
— Сусана!
— Несу! — обізвався з глибини десь низький, осиплий голос.
Карпо Петрович примостився за столом і розщібнув мундир. Йому було душно. Суконний комір тер шию, а кітель ще й досі перуть!.. Вони пе-е-руть!..
І ледве стримавсь од грубої лайки.
Нетерпляче пощіпував хліб і жував, сопучи носом.
Лакеровані чоботи дрібно скрипіли під столом.
У дверях з'явилась Сусана. Прикриваючи парою страви вид, м'який і білий, як з сирового тіста, вона проплила од порога до столу, мов літня хмара, в своїх муслінах, по яких лізли урозтіч якісь безглузді лапаті квітки.
— Мусила гріти… все прохололо…
— А ти б не розкидала своєї куделі по всіх кутках…
