Оля надулась і кілька раз крадькома витирала почервонілі очі.
Я вигадав, що заслаб, що боюся вживати м'ясо. Підняв тривогу, мусив приймати краплі од живота і зіпсував великодній сніданок, ледве умовивши наших, що все минеться, що я обійдуся і без компреса.
Я одщіпнув шматочок паски, легкої і запашної, довго жував, хвалив без міри, що за чудесний хліб! — і ледве ковтнув, непевний, чи вона не закапана кров'ю, яка недавно стікала по голих сестриних руках.
От духу печеного м'яса у мене морочилась голова.
Приходили гості. Вони їли і похваляли. Я мусив сидіти й дивитись, як щезали в їх роті ніжки і крила, боки і груди, печінки, кишки і таке інше, як їхні зуби різали м'ясо, що ще недавно дихало й жило, бігало й літало, мало свої радощі й горе.
Кістки хрумтіли під їх зубами, а я чув передсмертне хрипіння, що жило ще у моїх вухах.
І коли гості, наївшись, говорили слова любови, а на губах в них блищало сало забитих — я їм не вірив.
— Ну, як тобі, сину? — турбувалася мати.
Як вмів, я її потішав, а вона кликала Олю в куток і пошепки радилась з нею, як би залишити для мене кращі шматочки, аби я мав що їсти, коли я буду здоров.
Однак се ні на що не придалось. Я не їв м'яса.
Дні минали безрадісно, в'яло і без того тепла, якого я так прагнув зазнати в родині. Щось стало між нами. Я не смів притулитись до материних грудей, обняти сестру. Сонце дратувало мене своїм нахабним світлом, вітер докучно свистів коло вух, земля була гола, у лишаях, наче старець у пархах, а місяць!.. Боже, що з ним робилось! З бадьорого, гострого, що так цікаво дивився на світ, наче збирався завоювати його, настромивши на молоді роги, він ставав повним, грубшав, обростав салом і вже випинав круглий живіт, як ситий банкір, на грудях в якого блищить важке золото ланцюжка. Вечорами він висів низько на небі, лихий, червоний, неначе упир, що насмоктався крови, і навіть тіні бігли перед його недобрим обличчям, припавши до землі з жаху.
Цілими днями по вулицях хрипло кричав п'яний народ, співав сороміцькі пісні, лаявсь, заводив бійки. Кров юши-
