лялась у миску, переповнену кров'ю, що гусла зловісно у ній, наче містичне око неситої смерти.
Куховарка з таким гуком жбурляла на лавку чиїсь поламані ребра, що аж мене боліло.
Коли я врешті вирвався з кухні, я певно був дуже блідий, бо мій вигляд занепокоїв маму. Вона уважала, що мені треба вийти на свіже повітря. Справді, я потребував повітря.
На сонці почув себе краще. Довгим весняним ключем, як журавлі, пливли по небі хмари, недавно просохлий камінь білів на сонці, а дерева зароїлись бруньками, наче їх мухи обсіли.
Я йшов у місто.
Назустріч мені поспішали з базару жінки з обличчям, пронизаним сонцем, свіжі, як холодний ще подув весняного дня, і з їх кошиків, повних слизького м'яса, виглядали барвінок і первоцвіт. Чи їх теж хотіли закрасити у кров?
Веселі води, що перед годиною були ще снігом, бігли додому по рівчаках, з камінця на камінчик. Тривожні, здичілі крики неслися з міста на мене. Зв'язані кури тріпотіли у кошиках, виривалися з них, падали на тротуари і били крилами об камінь з смертельним жахом.
Усі хапались швидше донести живність.
В мішках, закинутих на плече, танцювали останній свій танець налякані поросята, випираючи стінки своєї темниці, і наче конали з захриплим дитячим плачем розпуки. Гуси не могли зняти своїх дужих, тепер зв'язаних крил, зате вони сильно били повітря дзьобами на гнучкій шиї, наче швидше хотіли побачить жовтогарячим оком той ніж, що чекав їх з недобрим холодним блиском.
Проїздили вози, наладновані кабанами, які з ситим спокоєм і з покірним стогнанням сподівалися смерти. Тупі рила сонно дивились на трупи своїх братів, уже осмалених, голих, безладно навалених кабанником на візок, колеса якого були закапані кров'ю.
Весняний вітер гнав по каміннях пір'я, ще певно тепле, загублене в боротьбі, а з кожної вулиці, з кожного двора здіймався жахливий крик смерти і густо плив по землі, як плили хмари по блакитному небі. І було так дико… Так дико було бачити свято убійства на безкровному святі творця — весни.
