— Ну, починай!..
Що ж, як починати, то починати.
Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся Чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець видимо його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахами й на животі блищало у нього, як у коняки, а Чугайстир вже розійшовся:
— Гайдук раз! ще такий, — кричав на Івана і бив п'ятами в землю.
— Ще кривий!.. ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! як танцювати, то танцювати.
— Най буде так! — плескав в долоні Чугайстир і присідав до землі, і крутився круг себе.
— Ха-ха-ха! — хльоскав себе по стегнах Іван.
Хіба він не годен вже танцювати?
Ватра розгоралась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці.
Чугайстир втомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці.
— Може вже буде? — сапав Чугайстир.
— Е, ні… ще трошки.
Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих.
— Я ще заграю до танцю, — бадьорив він Чугайстра й сягнув по флояру за черес. — Ти ще такої не чув, небоже…
Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: — «є мої кози!.. є мої кози…» — і Чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п'яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому.
Тепер Марічка могла бути спокійна.
«Тікай, Марічко… не бійся, душко… твій ворог танцює», — співала флояра.
